там У якомусь сраному контексті – все до дупи. Важливе дещо інше. І
воно практично невловиме. Якщо всі ці «твердині» – стосунки, кар'єра,
становище тощо – розставити квадратами, то істина сочитиметься тонкими
струминками десь поміж ними, у ледь помітних просвітах. Чим старші ми
стаємо, тим вужчі ці просвіти… Чим більше в нас наше дурнувате Еґо, тим
більша площа «життєво важливих» квадратів. І тільки страждання, тільки
якийсь незбіг здатен спричинити переломи в цій системі. Із тріщин, як
трава крізь асфальт, проростає справжнє. Звідти, вибач за надлишок
метафор, тільки звідти і можна почути голос душі – він такий тихий і
такий чистий. Треба дуже сильно напружувати слух. А кому хочеться
напружуватися, коли все за-шибісь у коханні, кар'єрі й статусі? Нафіґа?
У нас тоді і так усе кайфово! Галілуя! Давайте вкорінюватися в тупості!
А страждання – наш брутальний друг. Здирає з нас шпалери доброзичливої
тупості і змушує крізь розідрані повіки п'ялитися в усвідомлення самих
себе…
Прешся від того, що ти – це ти, і вся ця халепа стається саме з тобою,
ніхто інший саме так це все не проживав би, і тобі страшенно пощастило,
що маєш можливість жити життя не «в стіл», а на екран, на папір, на
голодну до несистемних суб'єктів чиюсь свідомість… А ще страшенно
добре, що все в балансі. І якщо є хтось, хто тебе херить, обов'язково
мусить бути хтось інший, хто любить тебе і допомагає втекти від
пустопорожнього саможаління й зависнути трохи на самоусвідомленні.